Юрій Мозоль очолив Володимирський центр професійної освіти, до складу якого увійшли Оваднівське та Локачинське відділення, у січні минулого року. Він лише починав заглиблюватися в тонкощі організації роботи й ближче знайомитися з учнівським та трудовим колективами, як повномасштабне вторгнення кардинально змінило вектор його діяльності. З перших днів великої війни ЦПО став осередком, де вирував волонтерський рух задля допомоги ЗСУ й постраждалому населенню, а згодом заклад узяв на себе обов’язки щодо опіки над вимушеними переселенцями, які під обстрілами покидали рідний дім і, діставшись Володимира, поселялися у гуртожитку. Юрій Мозоль дав перше велике інтерв’ю про непростий рік на посаді директора, виклики й реалізовані задуми, а ще – напрямки розвитку закладу профтехосвіти.
– Юрію Володимировичу, як організовували роботу колективу у перші дні повномасштабної війни?
– Торік 24 лютого, коли Україна здригнулася від вибухів, мій колектив прийшов на роботу. Терміново зібрали нараду. Найперше, дав завдання кураторам груп і викладачам подбати, аби всі здобувачі освіти дісталися домівок, проконтролювати, чи доїхали додому ті, хто проживав у гуртожитку, адже навчаються у ЦПО вихідці з різних куточків Волинської області, а також із Рівненщини. Працівників відпустив до сімей з проханням бути на зв’язку.
– Коли Центр професійної освіти долучився до підтримки ЗСУ?
– Уже з першого дня повномасштабної війни ми, як могли, допомагали. Коли у нашій групі писав, що потрібно десять добровольців для певної роботи – приходило тридцять. Найперше узялися зміцнювати оборону міста – ми з чоловіками-колегами облаштували великий блок-пост на шляху до Верби: залучили техніку, дістали фундаментні блоки, дошки, нарізали дров для обігріву, завезли харчів. Також організували доставку 115 тонн піску, насипали у мішки і обклали територію військової частини. Коли ряди військових стали стрімко поповнюватися, у казарми відвезли наявні в гуртожитку ліжка, матраци, ковдри, подушки. Паралельно виготовляли буржуйки і протитанкові їжаки.
