Із очільником одного з найпотужніших аграрних підприємств краю ТзОВ «П’ятидні», народним депутатом Верховної ради України третього скликання, повним кавалером ордена «За заслуги», нагородженим орденом «Знак Пошани» та грамотою Верховної ради України, й активним учасником громадсько-політичного життя Володимирщини та Волині Валерієм Дібровою можна говорити на багато тем. Це інтерв’ю напередодні 70-річного ювілею мало б стати свого роду святковим підбиттям підсумків певного життєвого етапу. Але у нього, як і в життя кожного із нас, увірвалася війна. Тож ми говоримо про її згубний вплив на український аграрний бізнес, труднощі, які йому доводиться переживати, та допомогу, яку, попри все, ТзОВ «П’ятидні» активно надає нашим захисникам.
– Валерію Григоровичу, пропоную почати нашу розмову з маленької ретроспективи і пригадати, як хлопчик із сільського хутора збудував потужне аграрне підприємство.
– На основних віхах спинятися не буду – вони прописані в офіційних біографічних довідках. А якщо говорити про те, що всередині надихало і спонукало… Народився я на хуторі, який потім сформувався у село Руснів. Це моя батьківщина, моя земна колиска. І, мабуть, те, що родом із села, зіграло свою роль. Ще маленькою дитиною бачив, як женці серпами жнуть біля хутора жито, пшеницю, косять збіжжя. Ці дитячі враження закладалися при формуванні світогляду свідомого юнака.
Потім прийшов технічний прогрес – комбайни, молотарки на полях, на які ми, малі, бігали дивитися. Мабуть, ця тяга до механізації і зіграла вирішальну роль при виборі професії – інженера-механіка сільського господарства. Потім практика – Одеса, Таганрог, Казахстан. Працював на техніці. Ще раніше, у школі мав тягу до точних наук – математика, фізика, хімія. Так базова професія зрештою перейшла у те, що сьогодні роблю.
4 червня виповнилося рівно 40 років, як я цьому місці. Спочатку був заступником голови колгоспу, а згодом і понині – беззмінний керівник підприємства, яке проходило процес реформування, трансформації. Це все відбувалося еволюційним шляхом – ми не робили революцій, нічого не ламали, а змінювали, вписуючись у рамки реформ, які пропонувала держава, економічні обставини, правове поле. І дійшли до того, що нині маємо підприємство ТзОВ «П’ятидні», відоме не лише у Володимирі чи на Волині, а на всю Україну і за її межі.
Розвиваємося динамічно, маємо елеваторні потужності. Розбудовуємо нові види діяльності – перевезення, експедиція, транспортна логістика. Це наш залізничний парк з тепловозами, яких маємо вже п’ять, власні під’їзні залізничні колії, інфраструктура, яка обслуговує не лише вирощування і виробництво, а й зберігання, транспортування і вигідну реалізацію.
– Тобто нині у вас компанія, так би мовити, повного циклу виробництва?
– Так, від вирощування до реалізації. Крім того, надаємо послуги іншим підприємствам. Маємо в оренді 22 тисячі гектарів землі – це близько 9 тисяч орендодавців. Тобто, окрім більше 500 постійних працівників, які отримують заробітну плату і за яких ми платимо податки, маємо ще стільки партнерів. Кожна людина, коли вона довіряється нам, як то кажуть, на вагу золота, бо з нею співпрацюємо, їй довіряємо, її цінуємо. Бо земля – це є основа виробництва сільського господарства.
Взаємодія з такою кількістю партнерів – це також великий соціальний, сказати б, ментальний зріз.Бо кожна територія – сільська рада, старостинський округ, те чи інше село, мають свої традиції ставлення до землі. І кожна територія поводить себе по-іншому та має свої соціальні особливості, потреби. Стараємося їх враховувати, допомагати. Звісно, зараз, поки йде війна, вся ця соціальна складова, всі кошти, старання і зусилля спрямовані на допомогу фронту і наближення до перемоги.
Якщо говорити про вирощування культур, то традиційно віддаємо перевагу зерновим.Це пшениця, основа основ, соняшник, соя. Висіваємо багато кукурудзи, бо на неї був хороший попит. Але, на жаль, з початку війни всі ці логістичні ланцюжки розірвалися. Зовсім інша логістика, зовсім іншіточки збуту, дуже їх бракує.
– Власне, як війна вплинула на аграрний бізнес?
– Дуже негативно. Знизився рівень обігових коштів. Це пов’язано зі спадом цін: якщо на початку війни тонну пшениці продавали по 300, по 270 доларів, зараз не можемо її продати і по 150 доларів. Ціна на кукурудзі впала зі 250-230 до 140. Шляхи солідарності не працюють, зерновий коридор не працює, і все це впливає, особливо на великі підприємства. Ми виживаємо практично за рахунок кредитних ресурсів і тих запасів, які в нас накопичилися упродовж попередніх років. Ну, ще якийсь рік протягнемо так, а далі дуже складно буде.
Ці складнощі особливо відчувають малі підприємства, фермерські господарства. Оскільки наше доволі потужне, то ще можемо трохи вкладатися в розвиток. От у цьому році, враховуючи відкриті Євросоюзом Шляхи солідарності, щоб експортувати в Європу зернові культури, побудували потужний елеватор у Ягодині.
Він став третім після елеватора потужністю майже 80 тисяч тонн у Володимирі та на 50 тисяч тонн в Іваничах. Завдяки елеватору в Ягодині тепер можна перевозити зерно з українських широких залізничних колій на європейські вузькі. Також придбали вузькоколійний тепловоз, збудували близько трьох кілометрів власних колій – для цього викупили земельну ділянку, провели комунікації, електрифікацію… Збудували адміністративно-лабораторний корпус. У новому елеваторі можна тримати будь-яку культуру, перекидати з широкої на вузьку колію до одного мільйона тонн зерна щорічно і проводити зберігання зерна в межах 30 тисяч тонн одночасно. Це дуже серйозне, потужне підприємство. Ми вклали у нього 9 мільйонів доларів. Не знаю, хто ще в умовах воєнного стану робив такі інвестиції.
Звісно, можна було б ці гроші спакувати в чемоданчик, виїхати за кордон і безбідно прожити до кінця своїх років – не тільки самому, а й усій сім’ї. Але є дуже проста формула: гроші – це тимчасове. І їхній, мабуть, найбільший недолік у тому, шо скільки б їх не було, але дуже швидко закінчуються. Тому питання не в їхній кількості, а в тому, щоб вони працювали. І для цього ми інвестували в новий елеватор.
Але Шляхи солідарності, на жаль, Європа закриває, поляки страйкують. Російські впливи відчуваються всюди, не тільки в Україні, а й у Європі, і там, де вони переважають, нам починають пхати палки в колеса. Збут зараз у катастрофічній ситуації.І якщо вона не зміниться, ми не зможемо не тільки забезпечити нарощування виробництва, а й зберегти те, що маємо. А треба ж платити заробітну плату, сплачувати податки, виплачувати зарплату тим захисникам, які пішли на фронт з нашого підприємства. Бо навіть коли вийшла постанова уряду, яка дозволяє цього не робити, ми зберегли за мобілізованими працівниками виплату середньої зарплати. Це близько 550 тисяч гривень щомісяця. І виплачувати їх плануємо й надалі.
– Чи пропонує держава якісь рішення, щоб підтримати аграріїв у цей непростий час?
– Бачення держави одне – всі гроші спрямувати на війну. Це реальна потреба, ми це розуміємо, тому всі наші старання, робота і думки пов’язані з війною. Прокидаєшся вночі – дивишся зведення по бойових діях, вранці день починаєш із цього. Усі ми живемо сьогодні війною. Держава допомогла певною мірою тим, що дала пільгові кредити до 90 мільйонів гривень під 7-9 відсотків. Це якийсь ресурс на рік. Але гроші швидко закінчуються, кредити доведеться повертати, тому тут велике питання, наскільки дієвою виявиться ця допомога.
Доки не відкриються одеські порти, доки ми не отримаємо справедливу ціну на нашу продукцію, зрушення не буде. Таке відчуття, що на нашій біді наживаються всі. Туреччина з росією на цьому непоганий бізнес зробили. Зерновий коридор, як ми знаємо, працює вибірково. Судна по два-три місяці стоять під вигрузкою, в очікувані завантаження, потім виходу з порту, і це все непомірним тягарем лягає власника судна, який перекидає його на власника зерна. І левову частку доходу ми витрачаємо на логістику.
– З чим ці зміни пов’язані? Адже пам’ятаємо, як ще рік тому міжнародні організації гучно висловлювали занепокоєння, що через війну в Україні деякі країни голодуватимуть. А тепер, виходить, наше зерно не так уже й потрібне?
– Якщо подивитися історію півтора-дворічної давності, то практично 70-80 відсотків зерна, переважно кукурудзи і пшениці, у нас купував Китай. Ми проводили сертифікації посівів і нашого зерна з умовою виключної поставки на Китай. Гадаю, що влада тієї країни вже відчувала, що буде така ситуація – війна в Україні або породжена нею глобальна економічна криза, і тому робила продовольчі запаси, щоб користуватися ними сьогодні. Зараз Китай перекинувся частково на інші ринку – російський чи, можливо, Латинської Америки, бо логістика йому це дозволяє. Але в нашому експорті зернових він був вирішальним. І, на жаль, це вже втрачено.
Європейські порти – Гданськ, Щецин, Гамбург – дуже обмежені, там немає тої інфраструктури, щоб перевезти все наше зерно. До того ж вони на півночі, а ми орієнтувалися на ринки азійські, африканські, китайські. До них з Балтійського моря вартість логістики удвічі збільшується.
Тому зараз ми маємо дуже низьку ціну. І можемо прийти до того, що реалізація не буде покривати затрат на виробництво тої чи іншої продукції, і будемо працювати в збиток. Ну, так попрацюємо ще рік-два – і все на тому.
Ми в цьому році через погодні умови не засіяли майже чотири тисячі гектарів. Я не роблю з того великої трагедії, бо там і землі не дуже продуктивні, і зараз сіяти пізно. Але ще рік тому ми б їх засіяли і пізніше, однак ті затрати раніше окуплялися, бо маржа була з гектара висока. Зараз вона дуже просіла. І підходимо до того, щоб балансувати на межі виживання.
– Попри те, що аграріям зараз так складно, ви продовжуєте вкладатися у підтримку тих, хто захищає нас на фронті?
– Так, недавно ми знову відправили п’ять автомобілів. Це джипи, пікапи, пасажирські і вантажопасажирські буси – цілий автовоз поїхав. Їх повністю завантажили – тисячі пар шкарпеток, нижньої білизни, медичних препаратів, засобів гігієни. Часто спілкуємося з Олександром Охріменком, командиром 14-ї бригади, і враховуємо потреби. З початку повномасштабної війни везли військовим бронежилети, каски, турнікети. От буквально у п’ятницю ще два вантажопасажирських буси, фольксвагени пригнали. Зараз мій водій поїхав у Польщу ще по одного пікапа та джипа. Ми його відремонтуємо, перефарбуємо і теж передамо військовим. Ця робота триває постійно. Не шкодуємо на неї ні сил, ні засобів, ні коштів.
Працівники також збирають кошти, усі долучаємося, бо в кожного є знайомий або родич на війні. З підприємства майже 50 людей воює. Тож мусимо нашим людям допомагати.
Як почалася повномасштабна війна, одразу зв’язався з комбригом 14-ї бригади, яка захищала Київщину. Першочерговою потребою був ремонт техніки – ми відправили своїх фахівців одразу туди, також приймали тут техніку і ремонтували. Одразу ж включилися у процес постачання військових автомобілями з-за кордону. Не шкодували на це коштів.
Я ніколи не підраховував спеціально, але загалом ми передали більше 40 автомобілів. Маємо людей, які підшуковують машини того типу, що найбільше потрібен військовим. Витрачаємо на це мільйони і не шкодуємо, бо розуміємо, що така потреба є. Зараз готуємо нову партію допомоги, вже не тільки для 14-ї, а й для 100-ї бригади, бо там теж наші воюють.
– Ви не лише досвідчений аграрій, але й людина з політичним бекграундом, досвідом великої політики. Чи стала для вас повномасштабна війна несподіванкою? Чи відчували ви її передумови?
– Для мене як людини, громадянина, вона почалася ще в 1991 році. І особливо я, вже як політик, відчув її тоді, коли став народним депутатом. Загибель Чорновола, конфлікт навколо Тузли, постійна спроба демаркації кордонів, входження до влади не просто проросійських керівників, а громадян росії, особливо у силові структури… Я розумів, що відбувається поглинання росією України. У 1991 році на вулицях Києва українська мова більше звучала, ніж навіть зараз, під час війни. Паралельно із проголошенням Незалежності почалося оця деукранізація. Це була така тиха, неоголошена, пропагандистська війна. І сьогодні ми пожинаємо її результат – але вже не в політичному чи духовному сенсі, а в мілітарному.
А політика моя лишилася в минулому. Нею зараз можу займатися лише як громадянин України, а не як вибрана чи призначена особа. Чому? Бо мені це вже навіть не цікаво. Як громадянин почуваюся вільним. А політики – люди підневільні, Приналежність до політичних партій, до того чи іншого олігархічного клану – це не для мене.
– Під час війни, звісно, складно говорити про плани. Але ви як людина бізнесу, безумовно, їх будуєте?
– Наші стратегічні плани перекреслила пандемія ковіду. Дуже багато міжособистісних бізнесових зв’язків обірвалося. Бо вчитися чи працювати у сфері IT можна онлайн, але для ведення переговорів цей формат не дуже годиться. Треба їхати, зустрічатися, домовлятися.
Ми вже вели перемовини про фінансування на 50 мільйонів євро на будівництво олійно-жирового комбінату у Володимирі. Але почався ковід, зв’язки втратилися, а війна взагалі зруйнувала взагалі усе.
Зараз питання номер один – це збереження земельного банку. Утримання земельних ресурсів для збереження родючості грунту. Як-не-як, але за неповний рік ми збудували елеватор. Це теж інвестиція в розвиток.
Мене часто питають, чи відчувається вага років. Ні, минуле на мене не давить – воно вже було, я його знаю, і склалося воно, вочевидь, непогано, раз ми з вами отут сидимо і говоримо. Але я більше відчуваю тягар майбутнього, бо його не знаю. Невідомість тяготить. Але в майбутньому точно бачу одне – перемогу.
– Маєте ще один важливий життєвий здобуток – велику міцну родину. Цікаво, чи проявляють ваші діти інтерес до аграрної справи?
– Так, у мене троє дітей, шестеро онуків. І чим молодші, тим більше мають інтересу – до техніки, залізниці. Особливо люблять тепловози. Якщо сяде в тепловоз і проїде від елеватора до станції і назад – то море радості.
– Але при цьому ТзОВ «П’ятидні» – то не стільки сімейний бізнес, скільки ваше дітище?
– Знаєте, я і своїм бізнесом не можу підприємство назвати. Після родини – дружини, дітей, які найдорожчі у світі, основною наша цінністю є люди, з якими працюєш. Тут є ті, які зі мною вже 40 років. Вважаю, що колектив – це найдорожче, що є в керівника. І коли багато із них на питання «чиє підприємство?» відповідають не «Дібровине», а «наше» – це найвище задоволення. Я вірю в те, що навіть без мене чи без участі моїх дітей вони не дадуть підприємству пропасти, бо це їхній спосіб заробляння грошей, це половина, якщо не більше, їхнього життя.
У нас дуже мало людей звільняється. І щоразу я зустрічаюся з ними, проговорюю причини. Зрозуміло, бувають ситуації, коли змінюють життєві обставини, людина колись переїжджає. Але якщо питання, наприклад, у фінансах, то ми завжди шукаємо компроміс, щоб людина все-таки залишилася. А коли приймаємо на роботу, я запитую про плани. Бо в нас формула така: приходиш на «П’ятидні» працювати назавжди. Умови мають бути такими, щоб працівники відчували себе задоволеними і хотіли працювати постійно.
– Наближається ваш ювілей, і нині найпоширенішим побажанням з нагоди особистих свят є та цінність, якої всі ми найбільше прагнемо – перемога України. А що найперше зробите, коли вона настане? Які плани відкладаєте на «після перемоги»?
– Видихнути повністю на широкі груди і сказати собі, що ти вільна людина. Але з перемогою робота не закінчиться – нас нам усім треба буде ще дуже багато зробити, вести активну боротьбу з внутрішніми ворогами, щоб відбудувати й оновити країну.
Розмовляла Віталіна МАКАРИК.
