Два роки тому дев’ятикласниця Зимнівської школи-ліцею Аліна Білохвіст написала наукову роботу з української мови на основі матеріалів нашої газети, грунтовно проаналізувавши десятки публікацій. З тих пір розумна і яскрава школярка, переможниця багатьох олімпіад й активна учасниця гри Mind Game перебувала у фокусі нашої уваги. Зараз Аліна, яка навчається в 11 класі, мала б активно готуватися до ЗНО і вибудовувати мрії про студентське життя. Натомість – війна, невизначеність, розгубленість. І замість шкільних творів і мрійливих поезій Аліна пише жорсткі вірші про загарбників.
***
Так боляче до кіл перед очима,
За землю рідну, за Вкраїну.
За те, що він, кацап лукавий,
Сюди ступати має право.
Він бачиш-но учитись сильно хоче,
І все собі під ніс бурмоче:
“Да ми нє зналі, нас послалі,
Нє зналі ми, што нападалі.
Нас на учєнья сабіралі,
І нічєго нє расказалі”
А наш бієць його годує,
Ще й поїть бідного, шкодує:
“На, матері дзвони, – він каже, –
Хай не хвилюється, не плаче.”
А та й не плаче, що там син,
Такий він в неї не один.
В її думках одна біда,
Що “сахара” ніде нема.
Що сіль дорожча стала там,
Що вже закрили Інстаграм,
Що долар швидко в них росте,
На сина ж байдуже, пусте.
Не вернеться живий і що?
“Да наражаєм ми єщьо”
Хіба ж так можна до своїх?
Так думати про рідних – гріх…
Десь на Волині інша мати,
За сина все може віддати,
Ночами молиться і плаче,
І ниє серденько гаряче…
Чи ще живий, чи не загинув?
Чи хоч до рота щось він вкинув?
А чи дали бронежилет?
Чи має хоча б пістолет?
А син їй пише кожен день:
“Співали сьогодні пісень:
“Червону руту”, “Яворину”
Та “Добрий ранок, Україно”.
З піснями легше нам тут, мамо,
Ми стоїмо вперто й незламно,
Ми москалів всіх повбиваєм,
І Гімн над ними заспіваєм.”
Хіба ж брати наші народи?
Де ми б’ємося за свободу,
Там б’ють за цукор в магазині,
За пачку гречки на вітрині.
Ми йдемо натовпом на танки,
З вікна летять на дрони банки,
Ми труїмо їх пиріжками,
Коли йдуть нашими стежками.
Вони ж там плачуть в Інстаграмі,
І пишуть фейки в Телеграмі,
Їх там зомбують у новинах,
Поки солдати в домовинах.
“Потєрь у нашей арміі на фронтє нєт,
Стрєляєм только в ваєнний аб’єкт,
На Україну ми нє нападалі,
Ми сваїх толька защіщалі”
Хай брешуть далі орки безголові,
Хай далі ллються їхні ріки крові,
І поки стоїмо ми за свободу,
Хай їхні танки тонуть у болотах.
А наш бієць нехай не має страху
Бо “русскій карабль” зазнає краху!
“Я вірші пишу нечасто”, – зауважує Аліна. – “Переважно під впливом поривів дущі. На цей наштовхнула війна”.
“До останнього вірила, що на нас не нападуть, – зізнається дівчина. – Надіялася на краще. У суботу, 26 лютого, в мене мала бути онлайн-олімпіада від КПІ, далі змагання з волейболу… Натомість у четвер прокинулася від того, що у домі ввімкнений телевізор і з нього трансплюють новини про війну. Я просто була в шоці – як за день може змінитися усе”.
Перший тиждень Аліна моніторила новини, не могла відіріватися від телефону. А зараз старається максимально відволікатися на корисніші справи – вчиться, пише математику, читає книжки сучасних українських авторів”.
Починаючи з молодших класів, Аліна бере участь у літературних конкурсах, олімпіадах, захистах наукових робіт з української мови. Має у цій сфері непогані успіхи. Найбільше досягнення, яким пишається – літературно-мистецька премія імені Володимира Андрощука. Також мала призові місця на олімпіадах різного рівня з історії, біології і навіть астрономії. Та попри це, її справжня любов – математика. “Цифри – це моє все”, – каже дівчина. Тож і в 11 класі, напередодні вступу до вишу, вирішила зосередитися суто на точних науках, а вчителям м’яко, але впевнено заявила: писати наукову з української мови не буде.
Як і всі одинадцятикласники, зараз Аліна переймається за своє майбутнє. Вона мріяла про навчання в Київській політехніці, обрала фах програмістки. Уже багато зробила для того, аби досягнути мети. А тепер мусить спостерігати, як омріяне майбутнє вислизає, як вода крізь пальці. Бо ж неможливо спрогнозувати, коли закінчиться війна, а відтак – коли і як стартує навчання в університетах, яким буде вступ.
“Що ти найперше зробила б після перемоги?”- питаю в Аліни. “Онімію від радості”, – каже вона. – “А взагалі – мрію подорожувати. У Францію, Німеччину, США. Але не зараз. Мені важко навіть подумати про те, щоб зараз покинути країну. Я розумію, що реально нічим допомогти не можу – не маю грошей, щоб перерахувати на армію, не можу піти воювати. Але я плела маскувальні сітки, долучалася до DDOS-атак на російські сайти. Нехай це мінімум, який мені під силу. Але я не поїду звідси, поки не закінчиться війна”.
А коли закінчиться – Аліна планує подорожувати. Нарешті відвідати Київ, в якому досі жодного разу не бувала. “Тому, мабуть, це й буде мій план: як переможемо – поїду в столицю”.
Віталіна МАКАРИК.
