Вероніка Замрига – наймолодша координаторка Володимирського координаційного центру. Вона навчається в 11 класі гімназії ім. Цинкаловського і фактично з перших днів займається допомогою в розселенні переселенців. Що спонукало її до цього, як поєднує важливу роботу з навчанням і що додає їй віри в перемогу?
Пропозицію поволонтерити дівчина отримала буквально на другий день з початку повномасштабного вторгнення й охоче на неї відгукнулася, адже часто допомагає в організації різних ініціатив та заходів. «Але я думала, що прийду в місце, де буде багато людей, і доведеться щось розвантажувати, сортувати. А натомість мені вручили робочий телефон і пояснили, як займатися розселенням внутрішньо переміщених осіб», – розповідає Ніка. Робота дистанційна, тож весь цей час займається нею, поєднуючи з таким же дистанційним навчанням та заняттями з репетиторами. Їх у Ніки чимало, адже добігають завершення останні тижні шкільного випускного року.
«Важко було змиритися з думкою, що, вочевидь, ніякого ЗНО не буде, – каже дівчина. – Якщо до 24 лютого я чітко розуміла, що мені треба вчитися, щоб скласти іспити, вступити в університет, то впродовж першого тижня війни була повністю розгублена й не могла осягнути, що буде далі. Зараз уже налаштувала свій щоденний розклад, продовжую волонтерити й навчатися».
Що спонукає до волонтерства? «Бажання бути корисною суспільству і певним групам людей, – пояснює Ніка. – Я чудово розумію, що не отримаю за це жодної матеріальної віддачі і не чекаю її. Моя винагорода – можливість принести користь. Мене це дуже мотивує, до того ж я знаю, що маю достатньо сили, енергії і знань, щоб займатися певною діяльністю, ще й отримувати у процесі важливий досвід».
Номер робочого телефону Вероніки Замриги вказаний у всіх дописах міської ради, на офіційних ресурсах. А це означає – десятки дзвінків щодня. Переселенці або їхні знайомі чи родичі, телефонують, озвучують запит – скільки людей, чи є діти, чи є домашні тварини тощо. Чимало з них має конкретні побажання – шукають приватний будинок, хочуть орендувати квартиру. Але більшості байдуже, де оселитися, – аби безпека і дах над головою. З орендою житла у Володимирі давно була проблема, тож навіть тим, хто хоче і може винаймати його за гроші, підшукати зручне помешкання складно. Тому пропонують інші варіанти – загалом їх у базі, якою користується Вероніка, дуже багато. Є люди, готові взяти когось на підселення, багато охочих надати для переселенців свої будинки у селах, де ніхто не живе. Територіальні громади селять у школах, клубах тощо.
«Важливий нюанс: люди, які шукають житло, повинні зареєструватися як переселенці у місті, і тоді можу дати контакти власників помешкань, що відповідають їхнім запитам. Таких, що довго не можуть підшукати для себе зручний варіант, одиниці. Тоді шукаємо далі», – пояснює дівчина.
Люди телефонують, діляться своїми історіями. Розповідають, як до останнього не хотіли покидати свій дім, але коли його розбомбили, можливості лишатися вже не було. Моторошно, коли чуєш весь той біль, який проживає людина. Найбільше Ніку вразила історія з Чернігова –про сім’ю, яка лишилася абсолютно без нічого. Все, що мають – те, з чим побігли у сховище. Повернутися з нього вже не мали куди, будинок повністю знищили.
Ніка зізнається: побоювалася, що емоційно усе це проживатиме набагато важче. Але – вочевидь, спрацювала захисна реакція психіки – сприймає розповіді досить відсторонено, з холодним розумом. Лише під вечір «накриває», і часом потрібно добряче виплакатися, перш ніж лягати спати.
Чимало її однолітків з початку війни виїхали за кордон. Але Ніка до повномасштабного вторгнення навіть навчання у Польщі не розглядала як варіант. «А зараз до цього додалося розуміння, що я можу бути корисною тут, – каже дівчина. – Відчуваю величезну відповідальність і перед мамою, яка на передовій, і перед всією державою. Бо якщо кожен з нас у тилу робитиме максимум корисного, виконуватиме потрібні функції, то ми будемо тими маленькими коліщатками, які наближають перемогу. Звичайно, якщо ситуація дуже сильно погіршиться, ворог прийде у наше місто і я не зможу волонтерити й приносити користь, то доведеться виїхати. А поки лишаюся і допомагаю».
«Наша перемога буде доленосною подія не лише для України, а й для світу, – каже Ніка. – Коли це станеться, я, напевно, голосно верещатиму від щастя. А в особистих масштабах – дуже хочу побувати у Харкові. Чесно кажучи, раніше він не викликав особливого інтересу чи емоцій. Вчитися хотіла в Києві. А зараз маю величезне бажання відвідати Харків, Гостомель, Ірпінь, Херсон. Всі ці міста, які так багато пережили. Шкодую, що раніше там не побувала. Моя подружка цього літа була в Маріуполі, вона дуже любить це місто, розповідала, яке воно красиве. Я мрію побачити його відбудованим».
Окрім волонтерських справ у Володимирі, Ніка має чимало задач і в національно-патріотичній молодіжній організації «Поклик Яру», яка проводить різноманітні освітньо-виховні заходи й таборування в історичному регіоні Холодний Яр на Черкащині. У березні мала відкриватися реєстрація на літній дитячий табір, але війна перекреслила усі плани. Тому зараз переформатовують звичну діяльність і готують корисні ініціативи на місцях. Зокрема, Ніка планує незабаром провести серію лекцій з домедичної допомоги у місцевих школах.
Між волонтерством, дівчина не забуває готуватися до вступу, втім, ще невідомо, у якому форматі відбудеться. З остаточним вибором професії досі не визначилася – не тому, що не знає, яку обрати, а тому, що цікавих сфер, у яких хотіла б отримати грунтовні знання, багато. Безперечно, це буде якийсь суспільно-гуманітарний фах, каже Ніка.
Триматися і зберігати віру в перемогу Вероніці допомагає усвідомлення того, що її спокій бережуть найрідніші люди, які зараз на передовій: «Я з військової родини, тимчасово мешкаю у родичів. І коли з племінниками лягаємо спати, моя двоюрідна сестра повторює фразу: «Ця ніч буде спокійною, бо хресна на фронті, працює». Мама дає нам настанови, що робити в тому чи іншому випадку. Вона і вітчим бережуть наш спокій. І, знаючи це, я спокійна також».
Віталіна МАКАРИК.
